Формування аксіологічної компетентності вихованців в процесі вивчення історії костюму

Окрім навчання танцям, вихованці «Зразкового художнього колективу»   ансамблю народного танцю «Радість» опановують чимало інших дисциплін, таких як вишивка, аплікація, плетіння, в’язання. Усе це задля того, аби прикрасити свої сценічні костюми і продемонструвати глядачеві не лише красу танцю, а й красу одягу, розшитого власними руками. Процес пошиття, вишивання, оздоблення костюму чи його елементів, в якому вихованка вийде на сцену, дає змогу виразити індивідуальність, творчість, проявити повною мірою фантазію, і, відповідно, гордість за те, що той чи інший костюм чи його елемент дитина виготовила чи оздобила своїми руками, самостійно.

Вдягтися – значить захиститись, і не тільки від негоди, а скоріше від можливих ударів долі. Долею не керують, з нею не змагаються, вона примхлива і химерна. Однак, можна її «відвести», охоронити себе від її ворожості. Людина одягає своє беззахисне тіло, вибудовуючи свій перший «Дім», впорядковуючи його за власним велінням.

Цікаво відчути на власному тілі, як покривається-захищається воно різним народним одягом, як змінюється постава, хода, взагалі внутрішнє відчуття. Етнографічний костюм за склом у музеях позбавлений життя. Спробуйте знайти зразки одягу в прабабусиній скрині чи позичити у фольклорному ансамблі, чи виявити колективний хист – пошити разом. Найменші учениці із захопленням намалюють-одягнуть паперову ляльку. Певний клопіт виправдає себе в дивовижній можливості хоча б на деякий час «прожити» тим давнім життям.

Спочатку людина вдягала білу сорочку. Найтісніше пов'язана вона з тілом, тому і ткалася з незабарвлених світлих м'яких волокон льону або сіруватих твердіших конопель. Полотно вибілювали. В Ігоря Мойсеєва знаходимо цікавий коментар: «Фольклорне тіло, як відомо, біле: білі ніжки, білі ручки, біле личко. Отож біла людина в білій сорочці походжає повз білі хати серед білого дня по білому світу. Білизна означає по цей бік земне іс­нування – на відміну від потойбічного, чорного». У старовину білість сорочки не порушувалася навіть вишиванням, для якого брали лише білі нитки. Це вже пізніше запалали червоно-чорним візерунки Київщини, жовто-зеленим – Черкащини і зарясніли багатобарвні оздоби  Західної України.

Найменших дітей можна ознайомити з тим, як робиться полотно для сорочки. Цікавим супроводом може стати оповідання Богдана Даниловича «Як Мартусина сорочка виросла на полі».

З давніх-давен слов'яни пов'язували впорядкований ними світ з образом «дерева життя». А кажуть, проте, що є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі саме проти Великодня – відкривала містичні таїни Левкові Галя з гоголівської «Майської ночі». Українську сорочку кроїли, з'єднуючи центральне полотнище з рукавами, бочками, ластками, плечовими вставками (уставками, плічками, поликами) так, що з розкинутими рукавами вона ставала подібною до того самого «дерева життя». Його ж мотив унаочнювався в квітуванні орнаментальних вазонів на спинках свиток, корсеток від пояса вгору, там, де проходить вісь тіла – хребет.

Розрізаючи цілісне полотнище, людина немов "кроїла" світ за власним розсудом, упорядковуючи його, вибудовуючи його своєю волею. Шитво – то взагалі магічна справа. Долю людини і світу завжди тримали в руках ткалі й вишивальниці. До речі, на класичному Сході традиційний одяг створювався драпуванням покроєного шматка тканини – тут відчувається відверте небажання втручатися в матеріал, підпорядковувати його людському задуму. Підкреслимо рівноважну симетрію, рівнозначущість, взаємоподібність обох «крил» – правого і лівого, чоловіка і жінки, весни і осені і т.д.

     Ознайомлюючи вихованців з історичними матеріалами, ми, в свою чергу, поглиблюємо їх знання, прищеплюємо любов до прекрасного і демонструємо поєднання танцю, музики та костюму, - як трьох невід’ємних складових у виконанні хореографічного номеру.

   Характерною рисою традиційного українського вбрання є надзвичайна мальовничість, яка відбиває високий рівень культури виробництва, володіння багатьма видами й техніками опорядження та оздоблення. Водночас народному одягу притаманна значна варіативність. Найбільш помітними були відмінності у костюмі, що побутував на Лівобережжі та Правобережжі, Слобожанщині та Поділлі. Це ж стосується й традиційного одягу населення Подністров'я, Карпат, Полісся та Півдня України. Регіональною специфікою були позначені передусім матеріали для одягу; конструктивні, технологічні і декоративні прийоми його створення; способи виробництва окремих деталей: головних уборів, взуття, прикрас; колорит, техніка та мотиви орнаментики – особливо сорочок і поясного одягу, які майже до кінця XIX ст. зберігали давні локальні особливості, а також способи носіння і об'єднання всіх елементів одягу в повний, завершений комплекс вбрання.

       Полісся є регіоном України, який і досі зберігає свій колорит. З-поміж інших регіонів України поліське вбрання вирізняється домінуванням двоколірної біло-червоної гами, відсутністю купованих тканин та тканим і вибійчаним декоративним оздобленням. Біло-червоне кольорове звучання у поліському костюмі підкреслює його архаїчність і символізує поєднання двох начал: духовного-божественного (білий) та плотсько-земного (червоного). Пограниччя цих стихій маркується поясом, як межею між буденним освоєним і піднесено незнаним. Пояс, зав'язаний на людині, був центром його вертикальної структури, місцем з'єднання сакрального верху та матеріально-тілесного низу.

     Архаїчність поліського одягу простежується також у жіночих головних уборах «намітках», які становлять так званий платовий головний убір, характерний для багатьох древніх народів. Це шматок полотна, обвитий по основі (кибалці, очіпку) навколо голови. Старші жінки зав'язували намітку так, щоб вона закривала низ підборіддя. Як правило кінці намітки орнаментувались червоними смужками, виконаними технікою перебірного ткацтва або вишивки.

Збереження архаїчних рис в одязі пояснюється факторами природно-географічними (ліс, болото) та соціально-економічними (відносна віддаленість населення від великих промислових та культурних центрів та основних торгівельних шляхів).

     Для поліського одягу типовим був приталений силует плечового одягу (безрукавок-шнуровиць, корсеток, свиток) та розширена донизу лінія поясного одягу (літники, спідниці з фабричного полотна, "спідниці з нагрудником"). Для орнаменту вишивок і узоротканих матеріалів домінуючими були геометричні мотиви, скомпоновані у горизонтальні смуги, та поєднання червоного й невеликої кількості чорного або синього кольорів (на сорочках, спідницях, запасках, хустках і свитах). Ткані узори виступали у вертикальних або горизонтальних смугах і в клітинку.

     З загального масиву поліського вбрання вирізняємо такі регіональні його комплекси як: східно-поліський з чернігово-сіверським підваріантом, центрально-поліський з київсько-житомирським і західно-поліський з рівненсько-волинським.

     Розвиваючись на території етнічного пограниччя, культура поліського реґіону України зазнала відчутних впливів з боку сусідів - поляків, білорусів та росіян. Так, на західному Поліссі досить відчутними є польські впливи, а на східному - російські. Білоруські простежуються більшою чи меншою мірою на всій поліській території.

     Одяг, як відомо, паспортизує не тільки етнічну або регіональну належність етносу, а й може свідчити про вік, соціальне положення людини. Найбільш багатим і аксесуарно різноманітним є так званий ритуальний одяг, який відбиває космогонічні уявлення кожного народу, його морально-ціннісні орієнтири. З-поміж усіх комплексів вбрання все найяскравіше, мистецько і художньо довершене, символічно-сакральне сконцентроване у весільному одязі.

Значна увага приділяється костюму Полісся, адже в репертуарі ансамблю хореографічні номери «Омелько», «Веселі музики», «Калина», «Місячна ніч» переважно регіону, в якому ми проживаємо. Тож покрій, вишивка, головні убори повинні бути відповідними, як музика та рухи.

    Вивчаючи костюм, вихованці самостійно мають змогу вишити певний орнамент і тим самим внести свою частку до оформлення елементу одягу, в якому виходять на сцену. Якщо розглянути малюнки української вишивки, спробувати «прочитати» їх магічні коди, провести аналогії з малюнками писанок, хатніх розписів, то можна пофантазувати і створити свої власні орнаменти для вишивок, наділивши їх певним «чарівним» змістом.