Система національного виховання,
створювана кожним народом протягом багатьох сторіч як сукупність поглядів,
переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликана формувати компетентну
особистість, її світоглядну свідомість і ціннісні орієнтири молоді, передавати
їй соціальний досвід і надбання попередніх поколінь. Тому організоване
національне виховання, яке відображає історичний шлях народу і перспективи його
розвитку, має враховувати основи громадянського самовизначення.
Нині актуальним є розгляд
світоглядного змісту і культуротворчих засад обрядового українського танцю в
хореографічній технології, де репрезентується специфіка відображення ціннісних
орієнтирів, вироблених етносом упродовж своєї історії. Сучасний досвід
привертає увагу до виявлення тенденції, що визначає зміст сучасних підходів до
традиційних форм народної хореографії, де спрогнозовані наслідки тих
суперечностей, які визначають сьогодні неузгодженість між «народницькими» і
«модерн»-проектами в реаліях сучасної хореографічної практики їхнього
використання. Сучасні освітні стандарти вимагають дій, спрямованих на
оптимізацію процесів відродження й використання творчо-розвивального потенціалу
обрядового танцювального мистецтва у зрізах громадянського виховання.
У справі підготовки молодого
покоління до суспільного життя бажано виділити такі основні її чинники:
розвиток ціннісного ставлення до життя, творчого уявлення, здібності до
діалогу, самозмінювання, самоконтролю, самооцінювання. Нині багато уваги
приділяється єдності всіх названих вище компонентів, які на ниві
художньо-творчої діяльності сприяють вияву особистісної культури,
самовизначення, загального розвивального впливу, наповнюють навколишній світ
емоційною образністю, створюють єдність і діяльність художнього циклу, яким би
не було його предметне наповнення.
Специфіка виховного впливу обрядового
українського хореографічного мистецтва на особистість дитини ще недостатньо
вивчена. Досі вона була об’єктом вивчення переважно дослідників-хореографів (К.
Василенко, В.М. Захаров), мистецтвознавців (А.Л. Волинський, О.В. Конорова,
В.М. Красовська, О.В. Ліманська), артистів балету (Т. Вечеслова, А. Мессерера,
Г.Уланової), а не педагогів і психологів. Відтак, важко навести відповідні
вітчизняні роботи, які конкретно були б присвячені психолого-педагогічному
дослідженню розвитку саме соціальних можливостей обрядового українського танцю у
формуванні ключових компетентностей вихованців.
Саме це визначило мету моєї роботи:
ü
ознайомлення з історією костюму,
музики, лексики танцю для усвідомлення видозмінення останнього;
ü
засвоєння фольклорного матеріалу
на занятті гуртка народно-сценічного танцю вихованцями «Зразкового художнього
колективу» ансамблю народного танцю «Радість»;
ü
удосконалення хореографії через
сценічність, що включає в себе посилення техніки.
Досягнення поставленої мети
передбачає розв’язання
ряду взаємопов’язаних завдань:
ü
проаналізувати наукові джерела з
означеної проблеми;
ü
відслідкувати сценічні форми
українського фольклору;
ü
узагальнити основні
теоретико-методологічні підходи до осмислення ключових понять досліджуваної
теми («хореографія», «танець», «танцювальне мистецтво», «хореографічна культура»,
«народно-сценічний танець»);
ü
визначити місце та роль
фольклорного (народного) танцю у духовному житті народу;
ü
дослідити синтез танцю і пісні в
українському народному хореографічному мистецтві.
Хронологічні межі досліджуваного
питання (ХІХ – ХХІ століття) визначаються тим, що саме в цей період в
українській народній хореографічній культурі відбулися важливі зрушення: поява
і розвиток українського народно-сценічного танцювального мистецтва, розширення
жанрово-тематичної палітри, збагачення лексики танцю, вдосконалення
виконавської майстерності, професіоналізація балетмейстерської діяльності.
Відповідно до поставлених завдань у
процесі вивчення питання використовувались як загальнонаукові методи (аналіз і синтез, принципи
історизму та системний підхід), так і спеціальні мистецтвознавчі
(порівняльно–історичний, описовий, проблемний, асоціативний), методи аналізу
еволюції художньої образності, лексики, стильових особливостей у контексті
розвитку української фольклорної (народної) хореографії.
Джерельну базу становлять матеріали архіву Державного
музею театрального, музичного та кіномистецтва України, Архіву
кіно-фотодокументів, хореографічні матеріали фольклорного походження та
творчість українських балетмейстерів, зафіксовані як традиційним способом
(етнографічний запис), так і шляхом кіно та відеозапису, праці вітчизняних і
зарубіжних дослідників історії хореографічного мистецтва, спеціальні публікації
у періодичних виданнях тощо. Важливу групу джерел становлять універсальні та
спеціальні довідкові видання (енциклопедії, словники тощо).
Вивчення будь-якого виду
хореографічного мистецтва в цілому та народно-сценічного, у даному випадку в «Зразковому
художньому колективі» ансамблі народного танцю «Радість», розпочинається з
вправ exersisse, (біля палки, посеред залу, par terre (на підлозі)). Адже на не підготовлених м’язах категорично
забороняється будь-яке фізичне навантаження.
Лексичні, хореографічні образи, з
яких складається хореографічний малюнок мають складну багаторівневу структуру,
яка акумулює в собі художньо-історичний досвід багатьох поколінь. Деякі
мистецтвознавці (К. Василенко, Г. Лозко, І. Кравченко, Т. Смирнова та ін.)
тлумачать семантику народного танцю з позицій поетичної літературної творчості
відомих діячів української літератури ХІХ століття Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка,
І. Котляревського, Д. Яворницького,
небезпідставно стверджують, що історичні витоки народної хореографії треба шукати
не тільки в національних традиціях, але й архетипах культури тих народів, з
якими історично було пов’язане їхнє формування, а саме грецького, римського й
візантійського зразків. Художній зміст танцю, наприклад «Перелазу», який
виконується вихованцями «Зразкового художнього колективу» ансамблю народного танцю «Радість», крім
типологічної спорідненості з віртуозними танцями, також вказує на потребу
вивчення аналогічних прототипів на національному ґрунті, які мали значне
поширення в сільському середовищі.
Риси українського народного танцю в
контексті порівняльного аналізу зі спадкоємним розвитком аналогічних
танцювальних форм у культурах інших країн виокремлюють його специфічність не
тільки у світоглядних вимірах народної культури, але і професійної. Ця
специфічність яскраво простежується на прикладі танцю «Перелаз», який, не
втрачаючи зв’язків із народними традиціями, акумулює в собі ті зміни, які
відбуваються в національному житті українського етносу, виступає нині основою
для організації дитячих і молодіжних об’єднань з метою
національно-громадянського виховання.
Варіативність хореографічного
мистецтва українського народу є вагомим нормотворчим фактором, який визначає
темпоритм народного способу життя і поглиблює його громадянський зміст, надаючи
йому пластичного артистизму. Танець за українською традицією – незмінна і
фундаментальна складова культури народних свят і культури повсякденності, яка є
інструментом самозаглиблення й самопізнання і, водночас, засобом, що дозволяє
вивільнитись від життєвих дрібниць, зламати одноманітний ритм повсякденних
механічних рухів, пов’язаних з історичною діяльністю.
Спадкоємність простежується на рівні
історично-пізнавальної культури і пластики танцювальних жестів, з яких вони
складаються, що дає можливість зробити припущення про триваліший час формування
лексико-інтонаційних ознак мови танцю «Веселі музики», порівняно із
загальновизначеним терміном, що обмежується історичною епохою.
Обрядовий матеріал доводить, що
танцювальна поетика української народної хореографії формувалась у нерозривних
зв’язках з міфологією, визначальною рисою якої є тлумачення представників
української демонології як духів, що танцюють, лагідних і не ворожих до людини,
на противагу західноєвропейським аналогам.
Виявлені закономірності вказують на
необхідність аналізу функційно-рольового призначення хореографічної техніки,
закладеної в основу обрядового українського танцю, що дуже важливо з аналізу
виховних позицій у системі школи. Тож беручи до уваги удосконалення
фольклорного матеріалу варто розглядати в комплексі історію, костюм, музику,
народно-сценічний танець як єдине ціле і нерозривне.
Навчаючись танцю, вихованці ансамблю
частково вивчають історію хореографії (розвиток хореографічного мистецтва як у
регіонах України, так і світового хореографічного мистецтва), історію костюму
(форми, стилі, оздоблення), ознайомлюються з музичним матеріалом і намагаються
самостійно компонувати музичні фрагменти та здійснюють постановки танцювальних
етюдів. Це стає можливим завдяки реалізації компетентнісного,
особистісно-орієнтованого та діяльнісного підходів у навчанні та використанню
різноманітних форм і методів роботи (робота в групах, метод проектів,
дослідницький метод, творчі роботи).
Немає коментарів:
Дописати коментар