Український
танець займає значне місце серед культурних надбань нашого народу. Широка
популярність українського танцю в нашій країні та за кордоном пояснюється
невичерпним багатством тем і сюжетів, щирістю, життєрадісним запалом, гумором.
У танцювальних образах розкривається національний характер народу,
відображаються явища, взяті безпосередньо з його побуту та праці, рідна природа
тощо. Наявність яскравих побутових рис і особливостей, поєднаних з віртуозною
технікою, надає українському танцю своєрідного колориту.
Танець
– мистецтво, що існує в часі й просторі. Воно живе в момент виконання. Без
виконання його можна уявити тільки на підставі свідчень. Протягом багатовікової
історії народу танець збагачувався і видозмінювався. У ньому знаходили своє
відображення героїзм боротьби, радість праці, ігри, пов'язані з різними порами
року, ліричні мотиви.
Танці,
що існують, можна поділити на три основні жанри:
•
танці хороводного плану (веснянки, купальські хороводи та інші);
•
сюжетні танці – відтворення явищ природи, народного побуту, тема праці, народна
героїка тощо;
•
побутові танці (гопак, козачок, кадрилі, гуцулки, коломийки та інші).
Багатовікова
історія розвитку української хореографічної творчості тільки з появою
сценічного мистецтва почала виявляти і доносити до нових поколінь імена
талановитих виконавців, які з свого народження вбирали в себе народну творчість
місцевості де формувалась їх особистість і передавали свої знання на сцені в
драматичних спектаклях. Неможливо перебільшити значення дослідницької роботи у
сфері хореографічного мистецтва, коли фольклористи і науковці почали фіксувати
і аналізувати танці народних митців, зберігаючи й передаючи їх новим
поколінням. Майстри ж сценічного мистецтва, автори хореографічних творів,
підняли народний танець на ще вищий щабель творчості. Однак, нині
спостерігається як народний танець майже зник з побуту народних зібрань
(дискотек, вечірок тощо…). Натомість з’явилися просто сольні імпровізації під
дуже гучний музичний супровід, в кращому разі це бальні танці, де латино –
американські, європейські та сучасні ритмо-пластичні танці зовсім витіснили
українські. Проте, на міжнародному танцювальному майдані є тенденція до
повернення в побутових (бальних) танцях, танців на народній основі.
Фольклорний
танець – це результат творчості талановитих особистостей багатьох поколінь. Він
являє собою підпорядковані певній ритмічній структурі художні рухи, пози,
жести, завдяки чому люди відображають свої почуття, вподобання а також зміст
подій танцювального дійства. Цим танцям притаманні особливість характеру і
своєрідна манера виконання. Специфіка побутового і святкового вбрання,
музичного супроводу сприяють оригінальності кожного фольклорного танцю певного
етносу і різноманіттю хореографічної культури.
Народно-сценічний
танець, зберігаючи основні риси фольклорного, відтворюється в художньому образі
за законами сцени і кожний такий твір має певного автора (балетмейстера).
Лексика
народного танцю лаконічна, напружена і у кожній структурній частці вагома; крім
того вона має яскраво виражений національний колорит. Кожна національна
хореографічна культура відзначається певним комплексом рухів і своєрідною
специфічною манерою їх виконання («бігунці», кроки, біги у кожного народу
виконуються по різному). Вона не обтяжена канонічними нормами класичної школи в
положеннях голови, кистей рук, а також поз при виконанні турів піруетів, хоч
принцип обертання єдиний.
Як
зазначалось вище, для систематизованого вивчення дисципліни мною було
розроблено навчальну програму з народно-сценічного танцю на 10 років, трьох рівнів навчання.
Якщо
людина бажає поглибити свої знання про танець, перш за все вона повинна вивчати
культуру, історичну спадщину народу, вдихнути в неї нове життя і, як неоціненну
перлину, передавати майбутнім поколінням через призму сцени. Тільки високий
професійний рівень нашого мистецтва – хореографії, музики, одягу створює
громадську думку як про нашу культуру, так і про весь наш народ.
Звичайно,
неможливо уявити сценічну форму народного танцю без належної підготовки
вихованців. Тому на кожному занятті відводиться час для exerсise (вправ біля
станка та посеред залу для розтягнення м’язів шиї, тулуба, рук, ніг).
У
нинішніх умовах постала потреба оновити мову народно-сценічного танцю. Зазначу,
що народно-сценічна хореографія переживає нині складний період, що
характеризується зокрема відчуттям певної вичерпаності попередньої лінії
розвитку. Водночас, це стан накопичення творчої енергії, пошуку нових,
відповідних часових творчих рішень. Вважаю, що перед діячами народно-сценічної
хореографії все виразніше окреслюються два завдання:
1)
відродити на новому якісному рівні діалог із сучасністю (тут суттєво допомогла
б державна програма системного запису фольклорно-хореографічних зразків);
2)
осмислити й переплавити у творчій свідомості новітні наукові здобутки в галузі
культурології, етнології, історії, філософії, естетики тощо, використовуючи
надбання різних галузей національного гуманітарного знання, як базу для
розкриття ще не розкритих сутностей художнього образу в народно-сценічному
танці. Вирішуючи ці завдання в напруженому діалозі з давниною і сучасністю,
по-новому інтегруючи в художньому образі сьогодення різні епохи історії народу,
українська народно-сценічна хореографія знайде своє гідне місце у процесі
художнього культуротворення і відродження нації.
Відзначаючи
здобутки української народно-сценічної хореографії, слід визнати: танець не
відображає всіх епох історичного розвитку України, швидше тільки окремі,
найяскравіші епізоди національної історії. Ще меншою мірою знайшла своє відображення
в народно-сценічному танці наша динамічна й суперечлива сучасність. Наступ
масової культури є тривожним свідченням того, що в суспільстві руйнується
усвідомлення ролі і значення народної хореографії у процесах національного
образотворення, культуротворення.
Зазначу,
що взаємодія традицій та новаторства, що визначає динаміку творчого процесу в
народно-сценічній хореографії, є актуальною проблемою, яка потребує широкого
наукового і фахового обговорення. Адже народно-сценічний танець переживає
складний процес адаптації до нових соціально-культурних обставин. Можна
погодитися з твердженням видатного фольклориста, хореографа Кіма Василенко,
який стверджував, що «виникає парадокс – українська балетмейстерська школа,
створена плеядою талановитих митців на чолі з Павлом Вірським, не забезпечена
ґрунтовною науково-теоретичною базою».
Усе,
що лишили талановиті попередники (фольклористи, музикознавці), все, що лежало
на поверхні, сучасні постановники вже використали. Перспективи розвитку
народного танцю я вбачаю у створенні його стрункої теорії, написаної із
залученням новітніх досліджень з гуманітарного знання.
Переглянувши
виступи народних колективів і державних ансамблів, які брали участь у конкурсі,
присвяченому 100-річчю Павла Вірського, тішить той факт, що ряд колективів
продемонстрували високу майстерність, професійність. Ці ансамблі вдало
поєднували танець, музику, одяг, пошитий за давніми зразками вбрання свого
регіону. Те ж саме гармонійне поєднання музики, руху, вбрання та
хореографічного репертуару відповідно віку вихованців прослідковується і в «Зразковому
художньому колективі» ансамблі народного танцю «Радість», Центру позашкільної
освіти імені Олександра Разумкова, міста Бердичева, Житомирської області.
Немає коментарів:
Дописати коментар